Особисто для мене «Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука — без перебільшення довгоочікувана стрічка. Проєкт, який виглядав дуже цікаво і самобутньо ще до безпосередньої реалізації, пройшов довгих cім років від ідеї до повного метру і вісім — до широкого прокату в Україні. Фестивальна публіка, а також США та Франція встигли побачити її ще торік, тож за бажанням можна було прочитати багацько рецензій на фільм. Переважна більшість із них була позитивними, та й сама по собі фестивальна реакція на «Памфіра», включно з рекордними оваціями на Канському кінофестивалі, вражала.

Тепер же фільм нарешті можна побачити по всій Україні, і на відміну від «Мавки», у випадку якої було багато «але» (докладніше це описано у відповідному огляді від Владислава Папідохи), тут довге очікування було виправданим, адже ми отримали саме те кіно, яке потрібне нам зараз, тематично і за настроєм.

Маланка як підсумок життя… і смерті

Хоча «Памфір» є повноцінним дебютом Дмитра Сухолиткого-Собчука в художньому кіно (і для дебюту це приголомшливо в квадраті), формально це не перший повний метр у його фільмографії. «Красна маланка» 2013 року — це блискучий етнографічний нарис, з якого виросла одна з провідних тем «Памфіру», свято Маланки. Цей фільм можна (і потрібно!) подивитися безкоштовно на YouTube. Окрім самої дослідницької роботи, яка стала основою сцен у «Памфірі» і вражає зараз на виставках «Памфірова Маланка. Танець смерті та життя» (до речі, до 9 квітня доступна у Львові), можна тут помітити і прототипи окремих персонажів. Зокрема, колишнього поліціянта Бобула, який став частковою основою однойменного персонажа в «Памфірі».

Маланка — це одночасно свято ще живих і вже мертвих, певна транзитна подія між цими двома станами, як метафорично, так і сюжетно. Періодична поява елементів цього свята подекуди натякає на розвиток подій, але залишає певні питання без відповідей. Надто про головного героя, якого ми застаємо вже таким, як він є, а полишаємо таким, яким він був завжди.

Хто такий Памфір?

Протагоніста фільму, Леоніда, простіше за все буде описати як антигероя. Утім, за вже класичним принципом нуару (більше про цей жанр тут) всі інші персонажі є ще гіршими. Леоніда рятує чіткий моральний кодекс, засвоєний від діда, який допоміг колись зав’язати зі темним минулим і почати заробляти гроші чесно. Однак карма бере своє, і вже син Леоніда, Назар та його злочин (з благих намірів) примушують його повернути на слизьку стежину.

У ділі знову опиняється «Памфір» — альтер его Леоніда зі світу контрабанди, легендарний і шалений спеціаліст, якого колись поважали й боялись. Однак світ змінюється повсякчасно, і правила змінюються разом з ним. У новому статус-кво Памфіра (навіть при всіх зв’язках і досвіді) очікують далеко не ті умови, у яких він звик працювати.

Значення прізвиська (або радше другого імені) Леоніда розкривається у фільмі поступово і є критично важливим для сюжету. Від моменту, коли глядач уперше бачить його в назві фільму і до моменту коли він бачить його востаннє там само. Від Маланки до Маланки, від народження до смерті, а потім до іншого народження (і зрештою переродження) Леоніда витягають з рідного болота дві речі — моральний компас і родина. І якщо перше ще може здатися намаганням виправдати свої дії, то друге є не просто оточенням, а мотивацією.

Характеристика Леоніда/Памфіра як сім’янина робить його принципово відмінним від більшості нуарних антигероїв, які здебільшого є одинаками без права на сімейне щастя. Те, що попри складнощі життя родинні стосунки Леоніда є здоровими — нове явище, яке ми до того майже не бачили в українському кіно, де конфлікт поколінь і спадкові вади соціалізації, як правило, є однією з провідних тем. Звісно, не все так гладко — у молодості Леонід вибив око власному батькові, однак що саме сталося, ми не знаємо, а версії подій від різних персонажів кардинально відрізняються. Як би не було, цю петлю Леонід розірвав сам: його дитина не зазнавала від батька не те що фізичного насильства (на чому робиться окремий акцент), а й просто гніву в будь-якому прояві. Бачити такий рівень здорових взаємин між батьком і сином в українському кіно незвично. У хорошому сенсі.

Узагалі сім’я Памфіра у виконанні Соломії Кирилової (Олена) й Станіслава Потяка (Назар) видається настільки правдоподібною, що часом забуваєш добре вже відомі обличчя акторів, ніби на екрані й не вони зовсім. У випадку ж виконавця головної ролі, Олександра Яцентюка, фізична трансформація (актор набрав 18 кілограм ваги) — це лише верхівка айсберга повного занурення в образ.

Покора, злочин і влада

В основі драматичного конфлікту фільму перебувають дві трійці за принципом «Отець, син та Святий Дух». У випадку протагоністів це стосується самого Леоніда, його сина та впливу дідуся на життєву філософію першого, що проходить червоною лінією крізь весь сюжет. Однак з іншого боку теж є своя трійця — всі негаразди у селі починаються з покори долі. Змирилися зі своєю важкою долею дружина Олена, знаходячи пояснення випробуванням долі в релігії. Змирився з неможливістю заробити чесно нормальні гроші рідний брат Віктор (Іван Шаран). Врешті-решт, майже все прикордонне селище на Буковині змирилося з тим, що кримінал і контрабанда в Румунію є єдиним джерелом пристойного прибутку, і тут на сцену виходить син нечистої трійці — злочин. Так чи інакше на нього готова піти з різною аргументацією більша частина місцевих. На верхівці ж цієї нищівної піраміди — місцева влада, яка мало чим відрізняється від середньовічного панства.

Характерний актор Олександр Ярема неймовірно грає головного антагоніста фільму. Морду в селі прямо називають «богом». Вплив місцевого авторитета, який паралельно є поважним головою лісгоспу, такий, що йому фактично належить все навкруги. Тягатися з цим титаном важко як фізично, так і морально, але Леоніду вперто вдається і те, і друге. Бо де там «богу» тягатися з тим, хто гнівається на самого Бога?

Загалом, лиходіям фільму дісталися важкі, гострохарактерні ролі, майже всі з яких виконані майстерно. Це знайомі типажі, які кожен із нас бачив хоч раз у житті, і актори не бояться викликати у глядачів потужну ненависть до своїх персонажів, хоча тут і повно неоднозначних портретів.

Міфологія і технологія

«Памфір» має просто величезну кількість довгих проходів одним кадром, які є складними як для оператора (Микита Кузьменко, який вперше співпрацював з режисером на короткому метрі «Коріння. СНИ» — подивитись безкоштовно можна тут), так і для акторів. Хореографія навіть звичайних дій подекуди схожа на танок, що вже казати про майстерно поставлені бойові сцени та кульмінаційну Маланку. Разом із тим фільм не цурається стратегічної дози реалізму, який витончено й акуратно переходить у гротеск. Хоча «Памфір» не використовує сюрреалізм, у цьому плані на режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука очевидно мав вплив його основний вчитель за фахом — Михайло Іллєнко.

Серед таких-от побутових дивовиж варто згадати, зокрема, чудові сцени з розбитою перехожим банкою закуски і лісгосп з його опудалами й підсвіткою. З тієї ж опери — неймовірно автентична передача місцевого телебачення (у ролі ведучої з’явилася відома українська акторка Римма Зюбіна), яка в масштабах цієї історії грає роль такого собі оракула, розкриваючи подвійну природу лиходія Морди.

Окрема сторінка сприйняття фільму, яка грає на карколомну зміну настрою, — музика композиторки Летиції Пансанель-Ґаррік. Часом здається, що музики у фільмі не так вже й багато, але це тому, що вона магічним чином є одним із персонажів фільму і настільки грамотно вписана в середовище, що єдиний момент, де вона з нього вибивається, максимально логічний — фінальні титри.

Замість підсумків

Близьким родичем «Памфіра» можна назвати, наприклад, «Драйв» (Drive) Ніколаса Віндінґа Рефна. Обидва фільми — це неонуарні історії про прийняття себе цілісним у роздвоєному світі, виклик несправедливості, яка давно стала звичною системою, та поєднання витонченого візуального стилю з міфологією, що її глядач сприймає на якомусь уже інтуїтивному рівні.

Колоритний у всьому, від реальних локацій до використання справжніх діалектів, фільм показує світ настільки унікальний і в той же час настільки знайомий, що сприймається, як химерний сон. Прокидатись від «Памфіра», втім, приємно. Це не нічні жахіття, це сон, який поступово дає відповіді на питання, з якими ви ходили кілька днів, а може й кілька років.

«Памфір» — це кіно, яке я щиро рекомендую зараз і продовжуватиму рекомендувати за нагоди ще дуже, дуже довго. Це без перебільшення потрібна зараз стрічка, яка залишатиметься актуальною ще роками і вже впевнено рухається до програмної, культової класики українського кіно. Це фільм-принцип, фільм-досягнення і фільм-надія. Щось із цього стане в нагоді зараз нам усім.